Борис Харчук — це густонаселені романи “Волинь”, “Майдан”, “Кревняки”, за якими легко вгадується потужна традиція класичної прози другої половини XIX ст. з її епічним диханням, психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який “не втручається”, не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови героїв — звертанням до читача.
Це повість “Палата”, що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про “хату”) можна б назвати “довженківською”. Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми “дорослими” судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому й не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини.
Це “стефаниківська” коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза незрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя.
Це “винниченківське” прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому багатоголоссі.
Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати…
Коментарі
Дописати коментар