Чорна сповідь моєї Вітчизни

Сьогодні на засіданні клубу «Зустрічі без прощань» ушанували пам’ять загиблих під час голодомору 1932-1933 років. Звучали вірші про голодомор, музичні композиції і свідчення очевидців геноциду. Гості клубу – студенти ІІ курсу ВДПУ – були дуже вражені цими розповідями.
Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду». А так вмирала майже вся Україна. Моторошний парадокс: вмирали на все плодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини.

Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932-1933 років. Все забрала влада у селян, всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще у грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяця народ страждав, мучився, вмирав. Число жертв – 8 млн. чоловік. Це 1/5 всього населення України. Хто забуває історію, той ризикує побачити її повернення.